Найвідоміший герой найвідомішого роману найвідомішого українського письменника (чи одного з найвідоміших - бодай нікого не образити), зникнувши посеред венеціанського карнавалу 11 березня 1993 року, виринув у вересневому Києві першого року нового тисячоліття. Карнавал він привіз із собою: патріарх “Бу-Ба- Бу” ввалився у Київ разом із польською фріджазовою групою “Лоскот” (якщо вам усе-таки вдалося їх почути, то згадка тої музики ще довго відлунюватиме у вухах фантомним звуком), навмисно сплавивши в одній аудиторії шанувальників вільної музики, вільного віршу і вільної незаан- гажованої прози.

Цією перфектною блискавичною андруховичною появою Юрко дезавуював детективну загадку “Перверзій”: отже, Стах Перфецький, улюблений поет української богеми, не потонув у “дещо смердючому й романтичному” венеціанському каналі, а відсиджувався у свого старого друга польського письменника Анджея Ста- сюка. Тим часом (досить, між іншим, не карнавальним для України часом) Юрій Андрухович дописував до щоденної української газети “День”, й уважний слідчий із справи Перфецького, безумовно, зазначив там не тільки есе про “старезну халупу серед лемківських лісів на півдні Польщі”, куди втік з Варшави Стасюк, “аби стати справжнім письменником”, а й метаморфозу, що відбулася із самим Андруховичем - від карнавальних поетичних сплесків “бурлеску- балагану-буфонади” (“Бу-Ба-Бу”) до занурення у далеку від оптимістичного блиску чорно-білу реальність газетної шпальти, документалізм есе і точність щоденних спостережень. Але це вже вчорашній день. Як у тому ж “вчорашньому” (а точніше позапозаторішньому) “Дні” писав сам Андрухович в есе з приводу Набокова: “Як усі професійні гравці-містифікатори (звідки така обізнаність з приводу професійних містифікацій, як не з власного досвіду? - Л.Г.), Владімір Набоков пластичний і протеїчний.Ланцюг його життєвих перевтілень нагадує найдовший і, мабуть, не найгірший з його романів”.

З того набоківського есе мені запала ще одна думка, досить важлива для мене, коли я читала текст тоді, і актуальна тепер, коли я пишу про його автора: фізіологічне неприйняття патріотизму, атрофія у Набокова відчуття батьківщини, помічена Андруховичем. І річ не в тім, що Юрко це засуджує: усе багато тонше - він це просто зауважує.Уявляю тільки, наскільки треба мати розвинутий “патріотичний нерв”, щоб він так бездоганно зре- зонував. “Місцевість користується людиною” - це фрагмент іншої цікавої думки, процитованої Андруховичем в есе “Дезорієнтація на місцевості”. Вочевидь, ця місцевість, звана Україною, вибрала у своє користування Юрка Андруховича, щоб розповісти про усі ці “занедбані лабіринти цісарських стаєнь”, “нашу країну, обдерту провінцію, кінець віку, кінець світу і всього іншого”. З поміж багатьох її стратегічних виборів цей чи не єдиний вдалий.

Мені частенько, як і Отто фон Ф., меланхолійному й утаємниченому героєві “Московіади”, “згадується з Андруховича”. Я цитую здебільшого не Юркові слова, а думки (тобто те, “ЩО” сказав, забуваючи про те, “ЯК”). Здебільшого тоді, коли виникає потреба пояснити щось не до кінця усвідомлене, недоопрацьоване власного лінькуватою й ласою до чужого рефлексією. Одна з таких думок, що найсильніше мене вразили, має кодову назву “думка про підземну Прагу, або “Квіти зла”. Здається, таку назву мало й есе в одному з тих “позаторішніх” “Днів”. Юрко писав, що отримав благенько видану поетичну збірку одного з тих українців, що працює на найчорнішій роботі в Празі. Вірші вразили його надзвичайною енергією пролетарського відчаю, що можна порівняти із революційною поезією кінця XIX століття, лірикою Павла Грабовського, наприклад. Андруховичеві вдалося дуже “коротко, сильно і страшно” це змалювати: українці в авгієвих стайнях досконалого європейського міста з його надміром архітектурних шедеврів і багатих туристів.
Але це було колись. Нині Андрухович з'явився з іншою Європою.

Вони разом із Стасюком написали два есе “про Європу, в якій живемо” (андруховичеву “Централь-ноєвропейську ревізію” українські читачі мали змогу читати в “Сучасності”) і видали книжку “Моя Європа: Два есеї про Європу, що її називають Центрально-Східною”.
Також Юрко презентував український переклад Стасюкового роману “Дев’ять” (переклад Наталки Чорпіти), що відкриває нову видавничу серію “Колекція Перфецького” (Юрій Андрухович & львівське видавництво “Класика”).

Тож Перфецький повернувся, вибравши з-поміж безлічі карнавальних масок (пам’ятаєте, як довго копирсався у карнавальному лахмітті герой “Московіади”?) маску українського письменника. Але от що непокоїть (чи все-таки заспокоює) мене: чи означає це по- театральному гучне, розкуте, карнавальне, бурлескно-ба- лаганно-буфонадне повернення Перфецького, що хоч щось змінилося у самій навколишній реальності, у цій місцевості, території, країні? Чи тільки починає мінятися? Але все одно “добре, що в цій переповненій страдниками й “великомучениками”, плакучій і досьогодні покрученій несвободою культурі, назавжди залишається присутнім такий сяйливий виняток, бурлескний виклик..” (Юрій Андрухович - про Котляревського, “Виклик провінціала”).